| Мої статті [8] |
| Головна » Статті » Мої статті |
Юні кореспонденти Позакласна робота з літератури може здійснюватися у різноманітних організаційних формах через індивідуальні доручення, які виконують учні, заняття гуртка та масові заходи. Кожна з цих форм має своє призначення. Без індивідуальних доручень неможлива як гурткова, так і масова форма роботи. Література - це совість народу. В ній узагальнюється, переробляється його емоційно-моральний досвід, акумулюється його глибинна мудрість. На кращих творах художньої прози та поезії виховувались і виховуються цілі покоління ентузіастів і мрійників, патріотів і борців за народне щастя. Тому важко переоцінити виховне значення літературних заходів, які пропагують життя і творчість наших видатних письменників та поетів. Позакласна робота може бути ефективною лише тоді, коли вона сприяє всебічному розвитку дітей і тісно пов'язана з тією навчальною роботою, яка безпосередньо здійснюється на уроках. Позакласна робота повинна обов'язково передбачати масові форми, які дають можливість охопити багато учнів, а іноді і весь учнівський колектив. В нашій Ульяновській школі практикується проведення тижнів літератури. На кожен день тижня планується захід, підказаний певною темою, скажімо, понеділок: зустрічі з молодими поетами; вівторок: відкриття виставки конкурсних робіт на кращий учнівський малюнок, вишивку, письмовий твір на літературну тему; вівторок: читацька конференція "Слово про наших поетів”; середа: конкурс на краще читання поезії; четвер: екскурсії до літературних музеїв; п'ятниця: «Вечір поезії». Важливим засобом естетичного, розумового і морального виховання школярів, що сприяє розвитку ініціативи, є літературні вечори. Найчастіше вони присвячуються ювілейним датам. Широко практикуються вечори казки, байки, сатири, гумору, ліричної поезії. Великою популярністю користуються серед учнів літературно-музичні вечори типу: "1ван Франко і українська музика", "Леся Українка і М.Лисенко", "Народна пісня і дума", "Пісні на тексти новітньої літератури", "Павло Тичина і музика". Прикладом такої роботи є проведення тижня, присвяченого творчості Миколи Васильовича Гоголя. В його підготовці і проведенні приймали участь учні всієї школи: старшокласники з допомогою вчителя дібрали матеріал і провели виховні години в молодших, середніх та старших класах на тему: «Життя і творчість М. В. Гоголя». Учні молодших та середніх класів готували ілюстрації до творів М. В. Гоголя. Для підготовки вікторини була створена робоча група, до якої ввійшли учні-режисери, учні-декоратори, учні-актори. Групу очолював учитель.
Кілька заміток, статей, інтер'вю моїх учнів, які були надруковані в районній газеті "Васильківський вісник" Ніхто не забутий, ніщо не забуто… (інтерв’ю) Чим далі в часі віддаляється від нас Велика Вітчизняна війна, тим виразніше і чіткіше вимальовується картина подвигу нашого народу. Як мозаїка складається із кусочків кольорового скла, так ця велична картина твориться із людських доль, подвигів, самопожертв. І ця картина ще далеко не повна. Перед нами, молодим поколінням, стоїть завдання – відшукати, згадати, відновити в пам’яті і доземно вклонитися за ратний подвиг всім, хто наближав Перемогу. Це бажання і привело нас до обійстя Івана Арсентійовича Литвиненка, який радо погодився дати нам невеличке інтерв’ю.
Свою розповідь Іван Арсентійович закінчив згадкою про однополчан, які не повернулися з війни та про тих, що вижили у вогненному вирі і з якими він останній раз зустрічався в 1987 році. Нам хотілося ще багато про що дізнатися, та ветеран, засмучений згадками та втомлений розмовою, пообіцяв у наступну зустріч розповісти, за що отримав медалі та ордени, а їх Іван Арсентійович має чимало. Ми сподіваємося, що розповідь буде довгою і цікавою. Зичемо Вам, Іване Арсентійовичу, доброго здоров’я, спокійного і щасливого життя. Учні Ульянівської НСЗШ Камишанська Ольга та Рябенко Максим Пори року (етюди) Літо Літо - найулюбленіша пора всіх дітей. Це пора свободи і волі і нам, школярам, і природі. У нас канікули, а природа вирвалася з тенет зимової сплячки, і тепер немає їй спину. Все веселе, живе, усміхнене, яскраве, тепле, навіть спекотне. Зелень – соковита, квіти – яскраві, сонце – гаряче, вода – прохолода. І так важко вибратися з ставка, коли кличе мама. Загорілі, замурзані, але щасливі, ми біжимо додому, де під крислатою грушею вже накритий стіл. А їсти ж і не хочеться. Стільки фруктів, овочів! Хіба охота сьорбати в жару гарячий суп? Я - в природі, та і сам я – природа. Літо, літечко, побудь ще з нами. Осінь Як пахнуть яблука в садках! Такий аромат буває лише у вересні та жовтні. В школу – з яблуками, на вулицю до хлопців – з яблуками! Вони не лише в кишенях, а й за пазухою. Знову не до маминих борщів. Та й коли хлібосолити, коли останні теплі та сухі дні швидко спливають. Тому ми всі гуртом знову в природу. А вона восени ще гарніша! В її шатах зелень, багрянець, золото… Калина і горобина горять кумачем. Осінь – найбагатша пора року і дуже працьовита. Урожай з городів та садків мішками заносимо до комори та погребів. «Годі, - говорить вона, - літечком розважилися, а тепер і попрацювати треба». І закрутилося ! Школа – город, школа – садок. Мама заспокоює: «Не сумуй, зимою нагуляєшся». Зима І ось вона прийшла, чарівна і сувора, зі снігами і хурделицями, з святами і канікулами. Природа відпочиває, а ми розважаємося: санчата, ковзани, снігові баби, сніжки. У нас багато забав, аби день був довший. А канікули з різдвяними святами! Цілий рік їх чекаємо. А в січні морозно, сніжно. Попробуй увечері через кучугури до бабусі добратися і кутю не розплескати! Але ж добираємося, і скільки потім розмов та подарунків. Та ні одна пора року із зимою не зрівняється! А що вже гарна! В сонячний день все навколо іскриться, сяє, а ж страшно ступити на сніг – не можна нівечити сріблясте вбрання Зими. Сама напрочуд гарна і нас, дітей, такими ж робить: щічки червоні, яскраво виблискують очі. Зимою все і всі гарні. Весна Весна дзвенить веселими дитячими голосами, дзюркотливими струмками, щебетом птахів, що повернулися з вирію. Після довгого зимового відпочинку на городи виходять господарі, вони весело перегукуються, діляться своїми спостереженнями: коли, що і як робити. Після роботи та школи всі, немов мурахи, копошаться біля двору: прибирають, сіють та висаджують квіти. Так, весна не зима - роботу любить. «Нічого, - заспокоює мама, - ось засадимо городи і ти вільний». Та я знайшов шпаринку: встаю раненько і гайда до школи. Там, на стадіоні, мене вже чекають хлопці. Ура, футбол! У дівчат свої забавки – ось перші проліски, а ось уже й дикі жовті тюльпани проклюнулися. І пішла весна буяти квітами, зеленню трав, квітом садків. Рябенко Максим Роздуми з приводу і без… (есе Мрія Я – мрійниця. Мрія – моя таємна подруга, бо я рідко знайомлю з нею навіть близьких мені людей. Скільки себе пам’ятаю - вона завжди поруч. Мріяла про все і де завгодно: і на самоті, і в оточенні людей. Я ніколи їй не зраджувала, і вона не покидала мене. Зізнаюсь: мрії міняла, але завжди залишалася мрійницею. Мріяти мріяла, але над самим явищем якось не задумувалася. Мрія… Начебто просте, буденне і зрозуміле слово, але водночас таке загадкове, чарівне… Ми рідко замислюємося над його значенням. «Витвір уяви, щось уявне; предмет бажань, прагнень», - написано про мрію в тлумачному словнику. Стисло, сухо… А вона ж солодка, а вона ж яскрава, як вранішня зоря, яку не можливо не помітити. Хай іноді мрія і така ж далека, як ця зоря, але вона гріє, кличе, манить, спонукає і спокушає. І я лечу за нею, намагаюся наздогнати, приборкати, здійснити. Воістину, мрія окриляє, дає наснагу, натхнення. Мрія допомагає тому, хто приймає від неї крила. Не в солодкій дрімоті спочиває на них, заколисаний, бездієвий і збайдужілий: сам у мріях, а життя летить мимо. Ні! Моя мрія – дієва, моя мрія – perpetuum mobile, вона не дасть запліснявіти, вона рухає вперед до нових звершень. Надія Чую це слово, і тут же згадуються крилаті вислови: «Надія помирає останньою», «Contra spem spero», чи то слова з відомої пісні: «Надія – мій парус земний…». Так, кожного дня ми звертаємося до неї, бо без надії людина не може жити, любити, творити, ми завжди надіємося, ми шукаємо надійне, ми – діємо. Надія – крило мрії, сильне і міцне. Це – фортеця, цитадель, яка не дає зруйнуватися мрії. Вона є її дієвою силою, перетворюючи мрію в реальність. Дій, чини, трудися і досягнеш омріяного. На мій погляд, виріз cntra spem spero є грою слів – без надії надіятися (сподіватися). Та коли заглиблююся в зміст цих слів, розумію: надія – це життєва сила, енергія, заряджаючись якою, людина в змозі подолати найважчі перешкоди, знайти для себе пліт, який допоможе витримати життєві бурі, знайти себе і своє призначення в цьому такому непростому світі. Надія надійна, на неї можна покластися. Але ж знову, вона надійна лише для тих, хто займає активну життєву позицію, хто все робить, для того, аби вона справдилася. Надія – вітрила, які допомагають досягти бажаного, а людина – капітан, який керує вітрилами, спрямовує на ціль. Цей тандем – сила! Віра Явище, яке називає це слово, для мене досить суперечливе. Безперечно, без віри, вірності, довіри я не уявляю собі життя. Чи можливо дружбу, кохання, життя в сім’ї, колективі, відносини з сусідами будувати без довіри? Звичайно ж, ні! Хто не має віри, той, на мою думку, схожий на психічно хворого: недовіряти нікому, в усьому шукати негатив, всіх підозрювати у поганих вчинках… Але віра не повинна бути «сліпа». І хоча за тлумачним словником віра трактується як сприйняття знань, певних понять, суджень, уявлень чи ідей як істинних, без попередньої перевірки їх пізнавальної діяльності, наш мудрий народ ухвалив своє рішення: довіряй, але перевіряй. Це – по-перше. А по-друге, зі словом «віра» тісно пов’язане інше – фанатизм. Найчастіше, на мій погляд, цей вираз вживають, коли говорять про релігійну віру. Часто воно звучить по телебаченню, рясніє на шпальтах газет поряд зі словами терорист, смертник. Та й у побуті ми часто вживаємо його, але осучаснене – фан. Ось таке воно, слово, віра. А я? Я вірю в життя, в людей, в прогрес, в світле майбутнє… Вірю, що людина, як частинка природи, обов’язково порозуміється з іншою її половиною; вірю, що людство безсмертне і досягне в своєму фізичному і духовному розвитку справжнього ідеалу. І моя віра не «сліпа», вона побудована на знанні історії, на спостереженнях, на досягненнях науки про людину. Але це вже інша історія. Любов О, як часто ми вживаємо це слово, як часто воно виступає мірилом всього: предметів, вчинків, слів, відношень, почуттів! В українській мові є синонім цього слова – кохання, греки ж його називають ерос. Саме йому, коханню, присвячено найбільше творів мистецтва, воно спонукало людей здійснювати подвиги, робити наукові відкриття. І хоча вираз Ф. Шиллера «кохання й голод правлять світом» в якійсь мірі є жартівливо-іронічним, все ж він, на мою думку, відображає істинне значення кохання в житті людей. Зі словом «любов» ми пов’язуємо і буденне та меркантильне, і високе та благородне. Цьому українському слову відповідає грецьких цілих три: «сторге» - любов до близьких; «філео» - любов-дружба, любов за розум, красу тощо; «агапе» - любов безкорислива. На мою думку, це досить зручно для нас, людей, і корисно для мови, бо ми так слово «любов» заносили, заялозили, що воно знецінилось. Вживаємо його з приводу і без: люблю рано вставати, люблю читати, люблю борщ, на кожному кроці – люблю, не люблю. Але ж без тих почуттів, яке це слово визначає, думаю, що і життя на світі не існувало б. Я згодна із думкою Ф. Достоєвського, що «краса врятує світ» в тому значенні, що краса – це і є любов. Ненависть і зло не можуть бути нормальним станом людей, бо це їх занапастить, знищить. Лише тоді, коли люди будуть керуватися в своїх вчинках любов’ю до ближніх, до життя, до природи та загалом до всього, що їх оточує, то душа їхня, їхні вчинки, наміри стануть прекрасними. І світ буде врятовано. Людино, вчися любити і кохати!
Жовтень 2012 року Камишанська Олга сел. Васильківка
Щастя на все життя Мій рід – моє коріння. Людина, як дерево, міцна своїм корінням: чим більше він знає про своє минуле, тим впевненіше відчуває себе в теперішньому і з оптимізмом дивиться в майбутнє. Зовсім недавно помер мій прадідусь Бєльченко Сергій Кирилович, який так багато розповідав мені про наш рід, про себе та про криваві лихоліття Великої Вітчизняної війни. І в мене виникло бажання напередодні Дня Перемоги повідати про нього та про його гірку долю, про незламний характер і любов до своєї Батьківщини. В 1941 році німці влаштували облаву на дітей в селі Берізки, що в Білорусі. Зловили всіх, ніхто не сховався, вкинули у вагони і повезли до Німеччини. Їхали близько тижня. Перші дні сяк-так годували, а потім давали якусь брудну воду, говорячи, що то чай. Трохи роззнайомившись, дідусь зібрав однодумців, і всі вирішили тікати. Та якимось чином їх плани розкрили. Німці попередили, що навіть за думки про втечу будуть розстрілювати. За тиждень дідусь був уже на заводі в місті Оберхаузен, що в Рурському регіоні. Тяжко працювали, голодували, хворих не лікували, вони помирали на робочих місцях. Весь час мріяли про втечу. І одної ночі невеличкій групі «остарбайтерів» вдалося втекти. Переховувалися, їли, що попадеться, ночували, де прийдеться. Та знову спіткала невдача. Спіймали всю групу, коли переходили річку Ліппе. Цього разу теж повезло, обійшлося без жертв. І знову завод. В 1944 році його розбомбили. Під час бомбардування дідусь знову тікає. Далі події розгорталися досить швидко: полон, праця на заводі в невеличкому містечку, і – воля! За чотири місяці радянські війська ввійшли в місто і звільнили з полону. Скільки було радості! Трохи відгодувавши, на початку 1945 року відправили у військову школу навчатися військовій справі. Та воювати йому так і не прийшлося: фашистська Німеччина капітулювала! І знову радість – дідусь повернувся додому в рідні Берізки. Свою розповідь Сергій Кирилович закінчив словами: «Роки поневірянь, страху, страждань скінчилися. Нарешті – щастя, безмежне і шалене, щастя на все останнє життя». Я вдячний дідусеві, що він не змирився, тікав, мріяв про щастя і придбав його і на мою долю: щастя жити під мирним небом, щастя жити на рідній і вільній землі. Рябенко Максим Війна за мир Війна. Просте слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує воно! Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов... Чи був хоча б один день, коли ніде на планеті не йшла війна? Війни міждержавні і громадянські, локальні і світові, справедливі, визвольні і загарбницькі. Мабуть, ні. Як гірко і сумно від усвідомлення цього! І викликає подив те, що є люди, впевнені в правильності вирішення конфліктів шляхом убивства мільйонів. Чи стане нормальна, здорова людина приносити чужі життя в жертву власних амбіцій та фанатичних ідей? Чи це сила влади, що здатна легко підкорити того, хто пізнав її отруйно-солодкий смак? І на противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини. Ми горді тим, що в Україні є такі патріоти, як полковник Юлій Мамчур, який, дивлячись в обличчя смерті в образі солдата-завойовника з автоматом у руці, крокував з групою солдат йому назустріч і співав гімн своєї Батьківщини. Йому ні до чого необмежена влада, кров невинних, горе осиротілих матерів. Він, як і герой поета А. Малишка, не хоче власного порятунку, якщо через це людям загрожує небезпека: А кожен з них – сестра і брат. - Стріляй!.. І завойовники відступили, пропустили! Звідки черпав відвагу і сміливість цей український герой?! А шукати відповідь необхідно в характерах наших дідів і прадідів, які були мужніми, вправними воїнами і свято оберігали кордони нашої Батьківщини. Хочу розповісти про ветерана війни Шаповала Веніаміна Миколайовича, який народився у селі Павлівка Васильківського району і до початку війни навчався у школі. А було йому на той час всього чотирнадцять років. Тяжкі випробування випали на долю підлітка, коли фашисти захопили Васильківщину. Завойовники принесли з собою голод, страждання, смерть: на очах хлопця загинули престарілі сусіди. В 1944-му Васильківка була звільнена від загарбників, а Веніаміну Миколайовичу виповнилося вісімнадцять років. І ось він в лавах армії: спочатку школа молодого бійця в Свердловській області, а потім в складі таких же новачків, як і він, та досвідчених, загартованих у боях солдатів, що лікувалися після поранення у Свердловську, відправилися за наказом командування на Далекий Схід. Там точилася війна з японцями. Воювали на території Китаю, звільняли такі міста, як Мулін, Харбін. «Війна, як війна, - згадує фронтовик, - кров, смерть, страждання. А от вразили мене їхні смертники: японського солдата приковували в невеличкому окопі, він не мав змоги кинути це місце і був приречений на смерть, і, звичайно, відбивався до останнього патрона, до останнього подиху». Саме в Харбіні рядовий Шаповал почув про перемогу над фашистами, радості і щастю не було меж. І почалася довга дорога на Батьківщину. В 1945-му військовий підрозділ, в якому він служив, передислокували в місто Роздольне Хабаровського краю. П’ять довгих років Шаповал Веніамін Миколайович стояв на варті східних кордонів країни. Свою розповідь сивочолий ветеран закінчив зізнанням у гірких переживаннях щодо ситуації, яка склалася в нашій країні. «Я хочу миру для своєї Батьківщини. Я не хочу, щоб мої сини та онук брали в руки зброю. Але якщо доведеться боронити волю і незалежність, я перший благословлю їх». Та мир не можливий до того часу, поки кожен не наведе лад у власній душі, не визначиться з духовними цінностями, не стане більш терплячим до людей навколо. І лише тоді, коли кожен буде жити в гармонії з собою, можливо побудувати добрий, безпечний світ для всіх. Учениця 9-го класу Ульянівської НСЗШ Камишанська Ольга
учень 7 класу Ульянівської нсзш
| |
| Переглядів: 373 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |